27 липня 2014 р.

Ностальгічне?..

Багато років в цю саму пору ми з коханим і донькою сідали в автівку і їхали сотні і сотні км крізь всю країну. Так, з 93-го, я кожен рік знайомилася і відкривала для себе нову батьківщину.
За вікном змінювались мальовничі пейзажі, ліси, поля, міста і села. Впродовж цього довгого пути ми зустрічали багато цікавинок України: дивувались врожаям чорниць та грибів житомирських лісів, смакували добре пиво в приватній броварні на Київщині, ставали на ночівлях в гарнезних самобутніх мотелях, в Пирятині згадували Клару Румянцеву і обов'язково заправлялись пальним біля знаної водонапірної вежі, потім купались в річці під Лубнами (ну, авта з кондиціонерами у нас з'явились уже в цьому столітті), а, проїжджаючи повз Чорнухи, згадували Григорія Сковороду. 
Там же, на Полтавщині,  милувались старовинними рушниками в багатих придорожніх кафе Хорола, їли справжні пузаті вареники і пампухи,
2006 р. Донька ще з брекетами, смішна -)
2006 р. Полтавщина
купували добрі хрустки яблука на Харківщині. А перетинаючи Чугуїв, вчили дурницям малу доньку (молоді ще були, дурні)), пам'ятаєте цей хуліганський віршик?
 По реке плывёт топор
 С  города  Чугуева.
 Ну и пусть себе плывёт
 железяка ...чёртова!-) 

Хоча, ще в Чугуєві ми закріпляли знання про те, що це місто - родина Іллі Рєпіна. А в Ізюмі завжди зупинялись в кафе "Роза Ветров". Це зараз він крутий клубно-ресторанний заміський комплекс, а тоді саме там, стоячі на високому схилі під вітрами, я почувала, що десь рядом... ось-ось... ще якихось 650 км - і моя рідна домівка, де віють таки ж самі дикі вітри.
2005 р. Донеччина
А потім були степи, ковил, що коливається на вітру, довга дорога, що розрізає численні пагорби шахт, і вагонетки з брилами вугілля на тросах над автотрасою. То кожен раз було для мене майже екзотикою, як картинки з підручників з географії, що раптом ожилі...
Так минали ми Слов'янськ, Артемівськ, Дебальцеве, Красний Луч, Ровеньки, Антрацит, Новодар'ївку, Мар'їнку, Зеленопілля, Довжанський. Кордон.
2005 р. Луганщина
Багато років для мене назви цих міст і містечок були як "Путь домой": "Ну вот, еще сотня-другая км до таможни, еще пару раз остановиться, где есть люди, - поесть, попить, размяться, заправиться или переночевать".
І з усіх боків, - знайомі з дитинства пахощі розпеченого в спеку асфальту, і тріскучі цикади, і задушлива амброзія узбіччя, і говірка місцевих, навіть види їхнього транспорту, - все було майже рідним і звичним для мене...
2001 р. Луганщина
А потім, після відвідин рідних, втомлена морем, розмовами і "філософськими" порівняннями типу "И почём у вас хлеб-мясо-бензин-тарифы-машины-пиво-водка-колбаса? А как вам живётся в вашей нєзалєжнай? И чо там думает ваш Кравчук/Кучма/Ющенко/Янукович...? Россия-Украина-Белоруссия - славяне, одна семья? Шо? Европа?.. А у нас тут женился-родился-развёлся-умер-машину-купил-дом-продал-сел-в-тюрьму-наркотики-спился-колхоз-распался-речка-в-аренде... СкУчила, Оль? Ну, за родиной?.." (стиль розмов майже збережений)
І чим далі з роками, тим швидше мені хотілося повернутися додому, - в Україну! І все рідше я озиралась назад... Пам'ятаю, що в останні поїздки ті 400 км до кордону, казалось, що летіла, а ні їхала в авті.
Скоріше туди, де колихається такий вже звичний і рідний двоколор, де на погранцах і митниках - знайомі однострої, де вивіски та написи - на вже звичній оку мові, де, насамкінець, можна зловити "свою" FM-хвилю і потішити вуха. А після всіх митних процедур так приємно почути від службовця "Хай щастить!"
А далі їдеш по цей землі і розумієш, що вона вже давно стала тобі рідною.
І Антрациту з Оріховим радієш більш, ніж колись радила Новошахтинску з Кропоткіним... 
Тоді.
Зараз дивлюся кадри військовій хроніки, ці новини з зони АТО, і немає слів, щоб висловити свої почуття. Понівечені знайомі місця, шляхи, пориті окопами та вибухами дороги й узбіччя, міни, трупи своїх і ворогів, зяючі дірки осель... та скалічені долі людей на покоління вперед. Це не стерти з історії, не забути... Кажете - "Деды воевали" та рвете на собі рубахи за "руський мир"? - А у нас зараз чоловіки і сини воюють і гинуть за свою Землю...

Чи зможу я колись ще раз проїхатись цією дорогою? - не впевнена.
А після  телефонного запитання сестри, коли вона дізналась, що Андрій зараз в Збройних силах України, я чомусь впевнена лише в тому, що мені просто немає куди стало їхати тім шляхом.
 - И чо? Он будет воевать "за Киев"? - спитала вона...

Як назвати мій сум?
Замість ностальгії у мене лише гіркота. 

19 коментарів:

  1. Привіт! Я зовсім випадково натрапила на Ваш блог і прочитала лише цей пост і зрозуміла весь сум вашого серця і ту гіркоту.... Щиро варю, що і там, за кордоном, люди зміняться в кращу сторону. Але здається вже не всіх ми зможемо називати братом, сестрою.... Для мене стало відкриттям, як люди, рідні можуть "співчувати", після цього тяжко навіть спілкуватись. Бажаю Вашому Андрію спокійної служби і здоров'я!!! Хай живе Україна! Лишаюся Вашою читачкою, будьмо знайомі, Валерія!!!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Валерія, рада новому знайомству (хоч і віртуальному). Тем більш, ми в одному регіоні мешкаємо (я в Славуті). Давай на "ти", по-свійські?
      Все вірно пишеш про теперішні почуття, і додати нічого-(
      Ну, колись вони, наші бувши "брати", вилікуються... з роками... але ми вже будемо далеко-далеко попереду...

      Видалити
  2. Олю. щиро рада. що ти знову з нами. Читаю твій пост і сльози душать. Переживаю разом з тобою і дітками за вашого тата, чоловіка. Ти довго не була. я кожного разу заходила на твою сторінку. Бажаю найскорішого повернення Андрія додому живим. здоровим і з перемогою. Ви маєте пишатися таким татком. Тримайтеся і вірте, що все буде добре. Молюся з вами.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Галя, був ступор, не могла нічого писати ні тут, ні в ФБ. Зараз трохі відпустило.
      Дякую тобі за хвилювання. Все в порядку. Нічого не стану писати про коханого й надалі, щоб не наврочити.
      Дякую! Хай все у нас в країні і у кожного українця буде добре!

      Видалити
  3. Оленька! Я весь цей час дякувала Богу , що у мене немає близьких родичів і друзів в Россії , не має кого вмовляти-пояснювати-сваритись-викреслювати. Це напевно найбільша трагедія нашого народу після громадянської війни початку минулого сторіччя. Коли родини розриваються на "білих-червоних" або як тепер на "кримнаш - майдан". Нещодавно в одному репортажі про дітей евакуйованих з Луганщини психолог сказала , що не можна щоб діти поєднували все що в нас відбувається з Россією і казали , що ненавидять Россію. Нажаль мені здається , що на декілька поколінь наперед ми розійшлись з Россією. Ми будем дружити- підтрмувати окремих людей але з народом , який радіє війні з Україною ми розійшлись.
    Тримайтесь , чекайте і моліться за тата і нашу перемогу. Слава Україні!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, Іринко, тобі дуже повезло, що не маєш там родичів. А я ось розриваюсь між почуттям вині перед батьком і сестрою (не можу ні дзвонити, ні розмовляти з ними) і своєю правдою. Ще й Деть зараз багато питань став задавати, типу "А з кім Україна воює? Росія стала ворогом? Чому вона стріляє в наших?... Мамо, а ти росіянка?" -((
      Що відповідати? Впевнено відповідаю тільки на останнє: "Я не росіянка і ніколи нею не була, - я руська українка" і паспорт йому показую -))
      Тримаємося, Іро!
      (сподіваюсь, помилок у моїх текстах не дуже багато... я вчуся)))

      Видалити
  4. Олю, як я рада бачити тебе " у ефірі". Вчора наша далека родичка з Одеси спитала нас "за что люди ненавидят русских"? Я впевнена, що я не сама розумніша, але я бачу 3000!!! жителів Ізраїлю, що вийшли на ходу за мирне врегулювання конфлікту з Палестиною і жодного за останій час росіянина з такою ж ініціативою. Все минеться, і це теж, але ми ніколи не забудемо.
    Хай Бог береже чоловіка, вашу родину! Все буде добре!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую!
      Як багато зараз злоби в мирі! Чому людство не вчиться на помилках історії? -((
      Спасибі за добрі побажання!
      Мира нам всім!

      Видалити
  5. Олічка, стільки всього у твоєму пості... Українсько-російська мова Щирої Українки колись народженої в Росії, а тепер так ніжно люблячої СВОЮ землю... Ностальгія, вдячність, стриманість, сум, бажання цінувати, те що маєш... Такі смішні і милі - всі ви на фото... Такі вже навіть рідні завдяки блогу. Дякую тобі за цей пост! Велике дякую за кожне слово! Обіймаю міцно-міцно. Тримайтесь!!!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Лєночка, дякую тобі за коментар і твою духовну допомогу!
      Разом ми подолаємо всі біди! Обіймаю тебе.
      Тримаємось!

      Видалити
  6. Удалила предыдущий коммент, столько опечаток...Сорри! Повторю.

    Оля, это почти что и моя "дорога к дому" в августе... Та же бензоколонка "королевы", в Чугуеве обязательно пела те же частушки, только почему-то про бревно и "...колымага чертова". Непременный заезд в Мгар за хлебом и квасом. В Изюме изумлялись количеству грибов, в Артемовске - "откуда тут шампанское?". Ночевка в Попасной под Луганском у друзей - это полдороги. Таможня, дорожная развязка под Ростовом - и...еще много км по степи. Дорогу видно на много км вперед. Так было много лет. Будет ли еще? Мой дом здесь, а там - мама и сестра. По-живому, блин. Рассудит только время. Молимся!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ира, ты тоже про это вспоминаешь?
      Даа... Не стереть это в памяти. Жизнь и время рассудит всех. Только некоторым на это может не хватить уже жизни... И мне горько оттого, что сынок подростает и не видит мест, где я выросла, не общается "вживую" с тёткой, дедом, двоюродными-троюродными братьями-сестрами...
      По живому, да...

      Видалити
    2. Оль, конечно вспоминаю...Сколько лет ездили. Первый раз прорвались туда на Запорожце. Героическое время...И страшно, потому что это все вдруг стало ВОСПОМИНАНИЕМ, а не БУДУЩИМ, не планами на грядущий отпуск,

      Видалити
  7. Дуже "обидно" що сестра не розуміє за кого пішов боротися чоловік...моя сестра за 10 років життя в Росії теж не розуміє і взагалі - досі кличуть із чоловіком до себе в підмосковья жити...
    Гарна розповідь! Правдива...якось ми всі тепер так болісно стали розуміти хто ми і де живемо.

    ВідповістиВидалити
  8. Зайшла до вас у блог, бо на ФБ сподобались дизайни обгорток до паспортів, а коли прочитала ще й цей допис - зрозуміла, що з такою людиною обов"язково хочу підтримувати дружбу, хай і віртуальну!!!!!!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Олька, тезка, рада дружити з тобою (давай на "ти").!
      Тримаємося!

      Видалити
  9. Я всё же надеюсь....что всё останется, как есть.....и ты приедешь ко мне в гости...в Макеевку.....Нижнюю Крынку...Луганск..и рада буду и тебе и нашему защитнику.....всё будет хорошо........хотя сейчас мы..которые были за единую Украину не нужны в Киеве...не нужны на Донбассе........некуда приткнуться....

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. milena60, даже не знаю, что тебе ответить... безысходно, безвозвратно и горько все...
      Держитесь, черно-белые полосы должны ведь сменяться? -(
      Наверное, каждый по обе стороны кордона сейчас проходит испытание - выбраковку и очищение.

      Видалити

Зараз на сайті:
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...