Ностальгічне?..

Багато років в цю саму пору ми з коханим і донькою сідали в автівку і їхали сотні і сотні км крізь всю країну. Так, з 93-го, я кожен рік знайомилася і відкривала для себе нову батьківщину.
За вікном змінювались мальовничі пейзажі, ліси, поля, міста і села. Впродовж цього довгого пути ми зустрічали багато цікавинок України: дивувались врожаям чорниць та грибів житомирських лісів, смакували добре пиво в приватній броварні на Київщині, ставали на ночівлях в гарнезних самобутніх мотелях, в Пирятині згадували Клару Румянцеву і обов'язково заправлялись пальним біля знаної водонапірної вежі, потім купались в річці під Лубнами (ну, авта з кондиціонерами у нас з'явились уже в цьому столітті), а, проїжджаючи повз Чорнухи, згадували Григорія Сковороду. 
Там же, на Полтавщині,  милувались старовинними рушниками в багатих придорожніх кафе Хорола, їли справжні пузаті вареники і пампухи,

2006 р. Донька ще з брекетами, смішна -)

2006 р. Полтавщина

купували добрі хрустки яблука на Харківщині. А перетинаючи Чугуїв, вчили дурницям малу доньку (молоді ще були, дурні)), пам'ятаєте цей хуліганський віршик?

 По реке плывёт топор

 С  города  Чугуева.

 Ну и пусть себе плывёт

 железяка ...чёртова!-) 

Хоча, ще в Чугуєві ми закріпляли знання про те, що це місто - родина Іллі Рєпіна. А в Ізюмі завжди зупинялись в кафе "Роза Ветров". Це зараз він крутий клубно-ресторанний заміський комплекс, а тоді саме там, стоячі на високому схилі під вітрами, я почувала, що десь рядом... ось-ось... ще якихось 650 км - і моя рідна домівка, де віють таки ж самі дикі вітри.

2005 р. Донеччина

А потім були степи, ковил, що коливається на вітру, довга дорога, що розрізає численні пагорби шахт, і вагонетки з брилами вугілля на тросах над автотрасою. То кожен раз було для мене майже екзотикою, як картинки з підручників з географії, що раптом ожилі...

Так минали ми Слов'янськ, Артемівськ, Дебальцеве, Красний Луч, Ровеньки, Антрацит, Новодар'ївку, Мар'їнку, Зеленопілля, Довжанський. Кордон.

2005 р. Луганщина

Багато років для мене назви цих міст і містечок були як "Путь домой": "Ну вот, еще сотня-другая км до таможни, еще пару раз остановиться, где есть люди, - поесть, попить, размяться, заправиться или переночевать".

І з усіх боків, - знайомі з дитинства пахощі розпеченого в спеку асфальту, і тріскучі цикади, і задушлива амброзія узбіччя, і говірка місцевих, навіть види їхнього транспорту, - все було майже рідним і звичним для мене...

2001 р. Луганщина

А потім, після відвідин рідних, втомлена морем, розмовами і "філософськими" порівняннями типу "И почём у вас хлеб-мясо-бензин-тарифы-машины-пиво-водка-колбаса? А как вам живётся в вашей нєзалєжнай? И чо там думает ваш Кравчук/Кучма/Ющенко/Янукович...? Россия-Украина-Белоруссия - славяне, одна семья? Шо? Европа?.. А у нас тут женился-родился-развёлся-умер-машину-купил-дом-продал-сел-в-тюрьму-наркотики-спился-колхоз-распался-речка-в-аренде... СкУчила, Оль? Ну, за родиной?.." (стиль розмов майже збережений)
І чим далі з роками, тим швидше мені хотілося повернутися додому, - в Україну! І все рідше я озиралась назад... Пам'ятаю, що в останні поїздки ті 400 км до кордону, казалось, що летіла, а ні їхала в авті.
Скоріше туди, де колихається такий вже звичний і рідний двоколор, де на погранцах і митниках - знайомі однострої, де вивіски та написи - на вже звичній оку мові, де, насамкінець, можна зловити "свою" FM-хвилю і потішити вуха. А після всіх митних процедур так приємно почути від службовця "Хай щастить!"
А далі їдеш по цей землі і розумієш, що вона вже давно стала тобі рідною.
І Антрациту з Оріховим радієш більш, ніж колись радила Новошахтинску з Кропоткіним... 
Тоді.
Зараз дивлюся кадри військовій хроніки, ці новини з зони АТО, і немає слів, щоб висловити свої почуття. Понівечені знайомі місця, шляхи, пориті окопами та вибухами дороги й узбіччя, міни, трупи своїх і ворогів, зяючі дірки осель... та скалічені долі людей на покоління вперед. Це не стерти з історії, не забути... Кажете - "Деды воевали" та рвете на собі рубахи за "руський мир"? - А у нас зараз чоловіки і сини воюють і гинуть за свою Землю...

Чи зможу я колись ще раз проїхатись цією дорогою? - не впевнена.
А після  телефонного запитання сестри, коли вона дізналась, що Андрій зараз в Збройних силах України, я чомусь впевнена лише в тому, що мені просто немає куди стало їхати тім шляхом.
 - И чо? Он будет воевать "за Киев"? - спитала вона...

Як назвати мій сум?
Замість ностальгії у мене лише гіркота.