30 серпня 2014 р.

Як соромно!..

Як же мені соромно, друзі!
Останнім часом кожен раз, коли я читаю в Блогері або ФейсБуці злобні коментарі наших "добрих" сусідів і колишніх "братів" в бік волелюбній України, прогресивних, технологічних та демократичних країн Європи і штатів Америки, мене не покидає це почуття сорому і стиду!
Читаючи ті отруйні слова, я знов і знов потрапляю в якесь замшіле, цвіле, покрите павутинням десятиліть, Задзеркалля...
Це ж ті самі набори слів-штампів, та ж сама пиха своєю "величчю" та невимірна гордість тим, що належиш до якоїсь виняткової нації з винятковим шляхом розвитку, та ще й обтяжене упевненістю, що всі народи, всі країни не варті навіть зрівнятись з тобою і твоєю "великою" державою. 
Все це колись виливала і я з себе...
Пам'ятаю, коли мені було десь 10-13 років, я завмирала в захваті від того, що живу в найпрекраснішій і надвеликій країні в світі! І як же мені пощастило в тім! Навіть сльоза наверталася на політінформаціях, коли нам читали передовиці з газетних шпальт. Ми тоді всі як один, висловлювали праведний гнів до капіталістів і експлуататорів робочих Заходу, до жирних американських фермерів, які гноблять своїх працівників...
А потім, на перервах (ті, кому пощастило в житті) хвалилися імпортною жуйкою, яку надіслав у посилці до свята родич з Москви, розповідали один одному, яка ж смачна є пепсі-кола і фанта (благо, в Краснодарі її іноді можна було дістати "по блату", тому що її робили для високих гостей, що там відпочивали на нашому чорноморському курорті). Про джинси, електронні іграшки, модні і яскраві одежинки (нехай нефункціональні і маркі - мами так казали) та зручне взуття діти радянських провінцій не могли і мріяти...
Поки весь цивілізований світ йшов вперед, роблячи наукові відкриття, змінюючи політичні форми правління, розвиваючи соціальну сферу, роблячи багато чого для покращення якості життя звичайного члена свого суспільства, моя "велика" країна зміцнювала вертикалі влади, відточувала військове ремесло і промисловість, виховувала і пестила партійну еліту та регулярно розв'язувала війни. І платила за свій гонор зручностями, комфортом, свободою, і часто - життями своїх синів і доньок.
І тепер, коли моя Україна, намагається вчинити черговий цивілізаційний виток у своєму розвитку (цілком закономірний, це доведено істориками і політологами), "страна совєтов", яка застрягла білкою в колесі свого особливого розвитку, робить все, щоб не допустити цього. І вже звично робить це ціною комфорту, зручності, достатку і знову ж таки, життів своїх синів і доньок.
А ті сини і дочки так само звично згодні з "лінією партії"  Генсеком  своїм вождем, й так само готові ходити в личаках, аби тільки сусіду не жилося краще за нього.
Родина моя, что ж ты такая уродина?

16 коментарів:

  1. Лично для меня уже глубоко "по-барабану", что думают "добрые" соседи.. Самое главное, что бы наши ребята не гибли на передовой от "дружеского" оружия...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Лєна, мені вже так само.
      Навіть не здивувалась, коли дочка намагалася після довгого мовчання свого російського двоюрідного брата (старшокласник, мій племінник) поспілкуватися з ним і отримала у відповідь на цілком нейтральне "Как дела, чего молчишь? Можешь читать мою ленту в ФБ?"
      "Я в Домодедово, вылетаю в Краснодар. Смотрите, не сбейте мой самолет".
      О чем с ними говорить? Уже новое поколение заражено вирусом "величия и исключительности" нации.

      Видалити
  2. Моє сонечко! Ти не маєш соромитись, ти є найкращим підтвердженням , що росіянин це не оте безмозгле тупе бидло , яке йде вбивати українців , що погоджується бути похованим безіменним скотом, яке за гроші ( не знаю які можуть бути для того шаленні гроші) погоджується поховати свого чоловіка потайки без імені. Ти , моя дорога , підтверджуєш , що в нормальному людському середовищі питання хто є росіянином, українцем, німцем або як я українсько-російсько-єврейсько-польсько-циганкою постає тільки в плані вивчення сімейної генеалогії. Люди вони людьми лишаються . А бидло не має ні національності ні батькивщини. А от питання , як багатомільйонна ненайбідніша країна дійшла до такого ступеню обидлячення , я думаю буде колись темою багатьох дискуссій. Нам же зараз доведеться якось вигнати їх з нашої землі і збудувати величезний паркан, щоб набагато років відділитися ві цієї орди.
    Хоча твій біль за моральний занепад твоєї батьківщини я дуже добре розумію.

    ВідповістиВидалити
  3. Согласна с тобой. Это и моих предков родина уродина, а ещё дура.... А я теперь точно знаю, всё зависит от духовности человека!!! Жаль, что через войну части нашего населения придётся прийти к этой самой духовности... СЛАВА УКРАЇНІ !!!

    ВідповістиВидалити
  4. Повністю згодна з твоїми думками.

    ВідповістиВидалити
  5. Знаєте, коли на вас кричать, треба говорити пошепки, тоді той хто кричить, припинить це робити… до чого це я, а ось до чого ... на жаль з нашого боку їх теж не мало злобних коментарів, на превеликий жаль… мені здається, це не правильно, не можна опускатись до рівня тих, хто вважає, що вони найкращі… не можна стати такими як вони!!!
    Боже, помогай нам!

    ВідповістиВидалити
  6. Є, здається, у фінській мові слово для цього почуття: сором за те, що роблять інші.
    Але вам немає чого соромитись, ви - Людина. Нехай соромно буде тим, хто зріс на українському хлібі, виростив дітей під мирним українським небом, отримує гроші з української скарбниці - та радіє справжнім чи уявним перемогам ворога (будемо називати речі своїми іменами).

    ВідповістиВидалити
  7. Дівчата, дякую вам за солідарність і підтримку моїм роздумам.
    Просто виснажена всім цім...

    ВідповістиВидалити
  8. Оля, как умнО написано...
    Все мы были "совками", но жалеем об этом! Не жалеем о детстве-юности, их нельзя вернуть или изменить, а о том, что реальность была искажена с рождения, весь остальной нормальный цивилизованный мир воспринимался через призму. Но те, которых теперь называют "ватниками" не излечились, не стали сознательными думающими людьми. И их много, очень много

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так-так, Наста, вот как раз про "счастливую" жизнь в искаженной реальности я и пишу. И про понимание теперешнего: именно сейчас, когда я уже давно и осознанно нахожусь по другую сторону, я как никогда ранее понимаю какими же мы были дикарями в том совке и с КАКИМИ ИМЕННО мыслями на нас смотрел весь цивилизованный мир (а если приходилось с нами общаться, то делали это практически как с душевнобольными).
      И вот за это сейчас, постфактум, ужасно стыдно.

      Видалити
  9. Тогда мы были в той реальности, но ведь мы выросли и живем и думаем сейчас в нашей новой реальности. Мы развиваемся, а наши соседи по когда-то общей стране "зависли" там - во времени СССР и поэтому их жаль. А мы выживем и победим.
    Больше всего бесит их употреление слова "юго-восток". Юг им точно не по зубам -уверяю.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Сто раз согласна!
      Всё живое изменяется - меняется, растет, развивается. А если это опровергать, осоловело защищать облезлых ленинов и кричать о "стабильности" так в болоте и окажешься на десятилетия.
      Про Юг - точно! Наши южане - свободолюбивый народ, не чета некотрым.

      Видалити
  10. О!!! Я лет так в 12-13 то же, как и многие советские дети, несказанно была рада "дедушке Ленину за наше счастливое детство"..... А вот в 15-16 лет не могла понять, почему бабушка о своей жизни рассказывает совсем не то, что написано в учебнике истории, ведь ее жизнь и была история того государства...От нее я узнала о голодоморе, о том, что такое война ( ведь советские фильмы нам показывали довольно нереальные картинки), узнала о трудоднях и отсутсвии паспорта у крестьян... узнала о раскулачивании и ссылках в Сибирь ( моя свекровь родилась как раз в такой семье), узнала о том, за что старшая сестра отца "срок получила"......А еще я знаю свои корни, и пытаюсь передать все, что в свое время мне расскала бабушка своим детям..... И еще, мне очень жаль, что я говорю по-русски, последнее время стараюсь исправиться, но очень тажело вернуться к родному языку.....

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Вика, похоже, мы из одного времени -))
      И про голодомор, и про Сибирь... все знакомо мне из рассказов моей кубанской бабушки (я ж родом оттуда). Жалко, что корни свои знаю только до 3-го колена. Но чувтствую, что они, корни, у меня в Украине где-то. Сегодня в новостях видела репортаж про парня-гвардейца из Черкасс, полного тёзку моего деда, - Петро Горбатенко. Думала, ослышалась, но нет, были титры... Смотрела на него и думала, а может, мы с тобой одной крови?... Как узнать теперь?

      Видалити

Зараз на сайті:
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...