Без назви

Давно не відпускає мене один спогад мінулорічний... А за собою слідом тягне й тягне більш старіші спогади - вервечкою... 
Мабуть, треба виговоритись, треба озвучити хоч якось, тім більш, я впевнена, моя розповідь комусь може стати в нагоді, додасть сил і впевненості жити далі.

Це сталося ще влітку. Я тоді була у львівському шпиталі (так, коханому довелося там провести деякий час, але зараз мова не про нього). 

Отже, йшла собі подвір'ям від прохідної до лікарняних корпусів, коли раптом назустріч мені - очі! 
А потім я бачу понівечене обличчя молодого чоловіка. Потім помічаю - він в інвалідному візочку і без ноги. Позаду немолода жінка (мати?) допомагає, штовхає візочок.

Авжеж, я знала... якось внутрішньо я була готова саме тут зустріти щось подібне, але до такого, в реалі, напевно неможливо підготуватись... На той момент (серпень) на сході України вже були не просто поодинокі артобстріли нашої території агресором, - йшли справжні бойові дії. Були вже сотні смертей наших захисників -( Ще більше було поранень - руки, плечі, ноги... адже від них не рятують кевларові каски та бронежилети найкращого захисту...
Саме тоді в моїй голові пролетіло багато думок... про жалість до людини не стану... про біль і образу на землю, що мене породила, теж не стану - її для мене вже не існує... про тих недо-людей, з кім поряд росла, вчилася в школі, відпочивала в піонертаборах і на турбазах рідного Північного Кавказу, і для котрих я зараз - фашистська бандерівка, теж не буду, - вони для мене вже давно умерли... про обурення і ненависть?.. - все воздасться - не раніше, так пізніше, все кожному воздасться!

"Як тобі допомогти, захисник?" - запитувала я себе... "Чим я можу йому допомогти тепер? Чим?" - жалість незнайомки мужнього, але покаліченого чоловіка, напевно, образить. 
"Що я можу зробити? Що я можу зробити для них усіх - їх, понівечених, десятки - тільки в цьому шпиталі?" - потрібні слова не знаходилися, і візок повільно проїхав повз мене... 
Крізь ступор в моїй голові гарячково закрутилися думки - спогади про діда-ветерана війни - Петра Андрійовича Горбатенко. Він теж воював з фашистськими окупантами, тільки було це ще тоді, в 2-гу світову.
В 1943 р. війна для нього скінчилась - осколком снаряду йому відірвало ногу і знівечило кисть руки. Контужений, він попав у шпиталь. Було це десь на українській території (боюся помилитись, але чула від нього про 1-й Український фронт, тобто він міг захищати або Київ, або воювати десь поряд). Лікуватися після ампутації ноги (нижче коліна) і двох пальців руки его відправили вже додому, на Кубань.
Дід Петро й баба Ліда не дуже любили розповідати нам про ті часи, тому мої спогади засновані скоріше на здогадках і власних висновках.

Отже, життя тривало. 
Діду зробили протез. Він навчився пересуватися на своїй "третій" нозі (як він шуткував) і за допомогою палиці. Кожен рік він проходів реабілітацію у краснодарському шпиталі - ремонтував (або змінював) протез, лікувався від фантомних болів, до того ж влітку протез натирав мозолі, була потрібна спеціальна білизна-панчохи по сезону (тієї ж форми, як і його культя, тобто спеціально виготовлена). 
Незважаючи на інвалідність, він працював у колгоспі: будував глиняні та цегляні хати, клав груби станичникам (пам'ятаю, ще в 70-ті до нього стояла черга на "печку" від діда Петра). Виховував сина, мого дядька (він народився ще до війни). В 45-му, влітку, родився їх молодший син - мій отець. 

В станичному парку на якесь свято

Пізніше, з синами, дід поставив будинок, в якому я й виросла.
В моїй родині було немале господарство: велике подвір'я, де кожен рік бігали десятки курей, качок, стояли клітки з кроликами, нутріями, баз для свиней. А ще був наділ землі - десь 70 соток саду, винограднику й городу. 
Всім цім господарством командував та займався дід Петро (а ми всі виконували його розпорядження)).

Пам'ятаю, що часто поросята прогризали =) дошки своїй загородки та збігали на волю - на подвір'я до курей. Авжеж, дід зі своєю ногою не міг їх піймати (отець на роботі, а поросята курей та циплят ганяють)). Ми з бабою та сестрою намагалися допомогти. Не завжди виходило і тоді діду рвався терпець, він, ледве стримуючи при нас матюки, кричав на весь двір бабці: "Їїиии-х, собаки, штоп ви повиздихали, - так-так, говірка в нас на Кубані була такою, - Мать, неси ружжо, щас я их..!" Бабка починала його сварити: "Совсем здурив, старий! Шо удумал, га?!" Поросята десь верещали, а ми дружно умовляли діда йти обідати, або відпочити =)


Будинок наш стояв на березі річки Зеленчук, де плавало багато риби =) А дід завжди був затятим рибалкою. Ми мали свій човник і дід Петро майже круглий рік у вільний від господарства час плавав, ловив велику рибу: щуку, окуня, карася, сазана, товстолоба й плотву (цю - для курей, качок та котів).
Інколи на канікулах і я плавала з ним, допомагала. А взимку, коли на річці ставав лід, човен сохнув на березі, а ми з дідом плели рибацькі снасті - для його риболовлі та на продаж.
Восени, по закінченню городньої роботи дід в'язав віники на продаж...

Я пам'ятаю діда завжди за роботою. Навіть, коли він вже був один (баба  Ліда померла, дід сильно здав), я приїхала додому відгуляти з ріднею весілля, дід й тоді примудрився допомагати нам готувати весільний стіл - чистив часник для закусок (гостей у нас було багато - більше сотні людей) та підбивав до сусідок-кухарок...
То були майже останні мої спогади про діда.

Він прожив довге життя, майже не хворів.
Нікого з родини не обтяжував, не скаржився. Помер за пару місяців після народження своїй першої правнучки (нашої доньки Аріни). Встиг потримати її в руках перед тим, як я поїхала з нею до чоловіка, в Одесу (де ми з Маном жили та навчалися тоді).

Для чого я все це писала? 
Кому потрібні ці спогади про давні часи?
Я сподіваюсь, а раптом?.. Раптом той, незнайомий мені чоловік в інвалідному візку... або інший... багато інших -(... вони, їх матері, дружини, сестри, доньки прочитають ці мої спогади, - ні тільки сеанси у психолога, ні тільки допомогу реабілітолога чи волонтера, а ще й ці спогади простої жінки, - і зрозуміють, що життя таких чоловіків не закінчується, воно триває!
Воно може бути повним, довгим і щасливим! 
Все залежить від них самих і їхніх близьких.
Тримайтеся, наші воїни, наші захисники!
І спасибі вам за те, що ви бороните нашу Україну!