19 січня 2015 р.

Без назви

Давно не відпускає мене один спогад мінулорічний... А за собою слідом тягне й тягне більш старіші спогади - вервечкою... 
Мабуть, треба виговоритись, треба озвучити хоч якось, тім більш, я впевнена, моя розповідь комусь може стати в нагоді, додасть сил і впевненості жити далі.

Це сталося ще влітку. Я тоді була у львівському шпиталі (так, коханому довелося там провести деякий час, але зараз мова не про нього). 


Отже, йшла собі подвір'ям від прохідної до лікарняних корпусів, коли раптом назустріч мені - очі! 
А потім я бачу понівечене обличчя молодого чоловіка. Потім помічаю - він в інвалідному візочку і без ноги. Позаду немолода жінка (мати?) допомагає, штовхає візочок.

Авжеж, я знала... якось внутрішньо я була готова саме тут зустріти щось подібне, але до такого, в реалі, напевно неможливо підготуватись... На той момент (серпень) на сході України вже були не просто поодинокі артобстріли нашої території агресором, - йшли справжні бойові дії. Були вже сотні смертей наших захисників -( Ще більше було поранень - руки, плечі, ноги... адже від них не рятують кевларові каски та бронежилети найкращого захисту...

Саме тоді в моїй голові пролетіло багато думок... про жалість до людини не стану... про біль і образу на землю, що мене породила, теж не стану - її для мене вже не існує... про тих недо-людей, з кім поряд росла, вчилася в школі, відпочивала в піонертаборах і на турбазах рідного Північного Кавказу, і для котрих я зараз - фашистська бандерівка, теж не буду, - вони для мене вже давно умерли... про обурення і ненависть?.. - все воздасться - не раніше, так пізніше, все кожному воздасться!

"Як тобі допомогти, захисник?" - запитувала я себе... "Чим я можу йому допомогти тепер? Чим?" - жалість незнайомки мужнього, але покаліченого чоловіка, напевно, образить. 

"Що я можу зробити? Що я можу зробити для них усіх - їх, понівечених, десятки - тільки в цьому шпиталі?" - потрібні слова не знаходилися, і візок повільно проїхав повз мене... 
Крізь ступор в моїй голові гарячково закрутилися думки - спогади про діда-ветерана війни - Петра Андрійовича Горбатенко. Він теж воював з фашистськими окупантами, тільки було це ще тоді, в 2-гу світову.
В 1943 р. війна для нього скінчилась - осколком снаряду йому відірвало ногу і знівечило кисть руки. Контужений, він попав у шпиталь. Було це десь на українській території (боюся помилитись, але чула від нього про 1-й Український фронт, тобто він міг захищати або Київ, або воювати десь поряд). Лікуватися після ампутації ноги (нижче коліна) і двох пальців руки его відправили вже додому, на Кубань.
Дід Петро й баба Ліда не дуже любили розповідати нам про ті часи, тому мої спогади засновані скоріше на здогадках і власних висновках.
























Отже, життя тривало. 
Діду зробили протез. Він навчився пересуватися на своїй "третій" нозі (як він шуткував) і за допомогою палиці. Кожен рік він проходів реабілітацію у краснодарському шпиталі - ремонтував (або змінював) протез, лікувався від фантомних болів, до того ж влітку протез натирав мозолі, була потрібна спеціальна білизна-панчохи по сезону (тієї ж форми, як і його культя, тобто спеціально виготовлена). 
Незважаючи на інвалідність, він працював у колгоспі: будував глиняні та цегляні хати, клав груби станичникам (пам'ятаю, ще в 70-ті до нього стояла черга на "печку" від діда Петра). Виховував сина, мого дядька (він народився ще до війни). В 45-му, влітку, родився їх молодший син - мій отець. 
В станичному парку на якесь свято

Пізніше, з синами, дід поставив будинок, в якому я й виросла.
В моїй родині було немале господарство: велике подвір'я, де кожен рік бігали десятки курей, качок, стояли клітки з кроликами, нутріями, баз для свиней. А ще був наділ землі - десь 70 соток саду, винограднику й городу. 
Всім цім господарством командував та займався дід Петро (а ми всі виконували його розпорядження)).

Пам'ятаю, що часто поросята прогризали =) дошки своїй загородки та збігали на волю - на подвір'я до курей. Авжеж, дід зі своєю ногою не міг їх піймати (отець на роботі, а поросята курей та циплят ганяють)). Ми з бабою та сестрою намагалися допомогти. Не завжди виходило і тоді діду рвався терпець, він, ледве стримуючи при нас матюки, кричав на весь двір бабці: "Їїиии-х, собаки, штоп ви повиздихали, - так-так, говірка в нас на Кубані була такою, - Мать, неси ружжо, щас я их..!" Бабка починала його сварити: "Совсем здурив, старий! Шо удумал, га?!" Поросята десь верещали, а ми дружно умовляли діда йти обідати, або відпочити =)


Будинок наш стояв на березі річки Зеленчук, де плавало багато риби =) А дід завжди був затятим рибалкою. Ми мали свій човник і дід Петро майже круглий рік у вільний від господарства час плавав, ловив велику рибу: щуку, окуня, карася, сазана, товстолоба й плотву (цю - для курей, качок та котів).
Інколи на канікулах і я плавала з ним, допомагала. А взимку, коли на річці ставав лід, човен сохнув на березі, а ми з дідом плели рибацькі снасті - для його риболовлі та на продаж.
Восени, по закінченню городньої роботи дід в'язав віники на продаж...

Я пам'ятаю діда завжди за роботою. Навіть, коли він вже був один (баба  Ліда померла, дід сильно здав), я приїхала додому відгуляти з ріднею весілля, дід й тоді примудрився допомагати нам готувати весільний стіл - чистив часник для закусок (гостей у нас було багато - більше сотні людей) та підбивав до сусідок-кухарок...
То були майже останні мої спогади про діда.

Він прожив довге життя, майже не хворів.
Нікого з родини не обтяжував, не скаржився. Помер за пару місяців після народження своїй першої правнучки (нашої доньки Аріни). Встиг потримати її в руках перед тим, як я поїхала з нею до чоловіка, в Одесу (де ми з Маном жили та навчалися тоді).

Для чого я все це писала? 
Кому потрібні ці спогади про давні часи?
Я сподіваюсь, а раптом?.. Раптом той, незнайомий мені чоловік в інвалідному візку... або інший... багато інших -(... вони, їх матері, дружини, сестри, доньки прочитають ці мої спогади, - ні тільки сеанси у психолога, ні тільки допомогу реабілітолога чи волонтера, а ще й ці спогади простої жінки, - і зрозуміють, що життя таких чоловіків не закінчується, воно триває!
Воно може бути повним, довгим і щасливим! 
Все залежить від них самих і їхніх близьких.
Тримайтеся, наші воїни, наші захисники!
І спасибі вам за те, що ви бороните нашу Україну!

13 коментарів:

  1. Олю, прочитала на одному диханні. Зворушена. Про це треба писати і говорити. Це - наша історія, наша пам'ять і, зрештою , - наше майбутнє, наше і наших дітей, внуків. Спасибі...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, Галю. Тому я, нарешті, й зважилась.

      Видалити
  2. Цвітаночко, чудова розповідь! дякую!
    Мій прадід теж вернувся з війни без ноги, але виростив 6-тьох дітей, а внуків як багацько було :) працював, не вважав себе неповноцінним, шкодував, що на війні втратив друзів, а не ногу. Спогадів про нього мало, пам'ятаю як завжди посміхався, пригощав горіхами. Такі люди викликають повагу і захоплення, а не жалість.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Повітруля, дякую й за твої спогади. До речі, ще згадала. У діда було ще 3 старші доньки, але вони народилися до війни, померли ще в дитинстві (в часи голодомору - на Кубані теж знищували селян =(

      Видалити
  3. Розплакалася.... дай Бог Ангела Охоронителя кожному українськму воїну....

    ВідповістиВидалити
  4. Дякую, тобі Оля за таку щиру розповідь. Я вважаю , що саме повсякденна робота і повага рідних є найкращими ліками для поранених у війні. Нажаль є багато свідчень того ,що тоді після війни дуже багато скалічених чоловіків втратили опору , точку відліку в своєму житті. Радянска держава попри все показне звеличування перемоги знищила сотні тисяч інвалідів в буквальному смислі слова. Один з моїх дідів не згадував війну взагалі , томущо кілька років після повернення з війни його тягали по НКВД за те що він був у полоні і чудом вижив. Дуже складна ситуація була з інвалідами після афганської війни . бо вони не почували себе потрібними державі. Я вважаю . що від нас усіх залежить як будуть почувати себе чоловіки скалічені цією війною. І найголовніше в цьому наша вдячність і повага до них. Тільки так вони зможуть пройти всі випробування.
    Але до того нам ще треба перемогти. Тримаймося.

    ВідповістиВидалити
  5. Плачу.... Мій батько хворів на цукровий діабет і в 50 років лишився без обох ніг. Скільки сили і бажання жити було в ньому, до останніх днів він ремонтував машини, жив і готував собі сам. Вже минуло 9 років після його смерті, для нас його дочок і внуків він завжди взірець. А як зараз боляче дивитись на скалічених молодих хлопців, я плачу ... за що? Де серце, співчуття, любов до людей?

    ВідповістиВидалити
  6. Дуже зворушливо і так нагадує мені мого двоюрідного дядька. Він не воював, ні, він втратив спочатку руку - витягував якусь сусідку з молотарки (фартухом її затягло), а потім ногу в аварії, водію нічого, а він ось так.. але сіно кидає на скирти найкраще, має трьох дітей, викопав ставок, не пив ніколи. Я навіть не одразу в дитинстві зрозуміла, що у нього протези - людина та й усе тобі

    В шпиталі дууже багато хлопців, всі з різними характерами - один дивишся вже до дівчат заграє і ті кругом нього в'ються)) А інший закрився в собі, мама поруч, бачу що тяжко, але в душу лізти ж не будеш, потрібні психологи, аби навпаки не нашкодити. Знаю що в Грузії були створені мед.заклади для вояків, мама синової однокласниці була, вона психіатр, каже що нам конче необхідно робити такі ж центри, адже хлопців дуже багато. А з психологами навіть волонтерам легше працювалося, бо нам, звичайним людям, потрібно підказувати як і до кого знайти підхід.

    ВідповістиВидалити
  7. Цвітаночка, дякую за таку надхненну сповідь. Дуже зворушлива. Ти права на 100%, не лише психологи можуть допомогти нашим хлопцям, ми прості люди теж можемо: своєю небайдужістю, повагою і вдячнистю, бо заради нас і наших дітей хлопці йдуть захищати Україну і жертвують часто не лише своїм здоров'ям, а і життям. В мене теж воювали два брати: Діму призвали ще у квітні (він бувший десантник і після строкової служби ще на 4 роки залишився в армії, а потім оженився і вже жив і працював в селі), а в липні чудом залишився живий - під Слов'янськом їх БТР підбили, двоє хлопців загинуло, і ще 4 из різними травмами. Дімі відносно "повезло", у нього лише розриви зв'язок і розброблений меніск. Йому зробили вже 2 операції, але нога не згинається і ходить на милицях. Другий брат Вася пішов уже добровольцем і з кінця серпня був у Щасті та під Луганськом. Був сильно контужений і відморозів собі нирки - вони захищали якесь водосховище і попали під обстріл градами. Йому мали недавно провести операцію на нирках. Я багато нюансів не знаю, бо спілкуюсь більше з їх мамою - моєю тіткою і їх рідною сестрою. Вибач за багато слів, але от що я хотіла сказати. Хлопці стали дуже нервові і закриті, вони переживають усі ці події заново, але в собі, наодинці із собою, вони дуже сумують за втраченими друзями і побратимами. В такі моменти їм можемо допомогти в першу чергу ми, прості люди: друзі, рідні, знайомі і навіть незнайомі. Потрібно їм показувати, що вони недаремно жертвували своїм життям і здоров'ям, підтримувати їх, але не жаліти при цьому - це їх дуже злить.
    І дуже величезне ДЯКУЮ тобі, Цвітаночко, за твої слова і твою історію. Вона дуже щира і є над чим замислитися і подумати. А нашим хлопцям і чоловікам - хай їх береже і допомагає Бог і Богородиця Покрова, а ми їх будемо підтримувати і допомагати як зможемо.

    ВідповістиВидалити
  8. Дівчата, дякую вам всім за коментарі, за зрозуміння, за підтримку цієї не простій теми.
    Я вам дуже вдячна!

    ВідповістиВидалити
  9. Дякую, Цвітаночко, дякую, Оля! Нагадала про мого дідуся, який до війни був поважною людиною, директором магазину, потім війна, полон, втеча, переховування, дивом "влився" знову до своїх, інвалідність, працював охоронцем, бо втратив партквиток - і до кінця життя чекав на воронок, що хтось довідається та донесе "куди треба"... Ось так у одних діди воювали, а у інших - доносили, саджали, розстрілювали у потилицю.

    Психологи вкрай необхідні і вже зараз! Як спілкуватись з людьми, що замкнулись у собі через війну, вважаю, що мають знати не тільки родичі та спеціалісти, але й ми всі.

    ВідповістиВидалити
  10. Тільки сьогодні мені потрапила на очі ця розповідь, цей крик душі.
    Не можу висловити, як вона мене вразила своєю незламною вірою і силою.
    Дякую!!!
    Хай Господь оберігає Вашу родину і нашу Батьківщину.
    P.S. Завжди захоплювалася Вашими роботами, а тепер висловлюю Вам свою повагу як Людині.

    ВідповістиВидалити

Зараз на сайті:
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...