Свято Купайла на Славуччині

Наш місцевий фольклорний колектив "Перлинка" влаштував свої виїзні "Етногостини" на околиці села Колом'є біля Горині.
Щоб бути в темі, ми вдягнули свої вишиванки, як і більшість гостей свята. Ні, вінок я не плела, ні по фен-шую вони мною вже відплетені давно =) але цікавого було багато!

А далі... навіщо слова? - світлини тут самі кажуть за себе. 

Травнене Закарпаття. Частина 3. Загадкові дерева

Початок
Продовження

Цього разу - про цікаві традиції закарпатців, тобто, про те, що в Україні можна побачити лише в цих віддалених куточках країни.
Нам довелося побачити справжнє майське дерево, або Maibaum (у німців),  Máje (у чехів), Drzewko majowe (в поляків), або Майфу (тут, в угорців Закарпаття). 

Ні, ні одне дерево, - багато!
В двох-трьох селах, що розташовані у самісінького кордону з Угорщиною. Вдалося сфотографувати декілька, і майже всі - прямо з вікна автівки:

Травневе Закарпаття. Частина 2. Чизай

Початок подорожі 
Було ще дещо, що нас спонукало їхати цими вихідними - Свято вина, що проходить щорічно на одному з самих відомих виноробних підприємств Закарпаття, заводі "Чизай".
Зізнаюсь, що Закарпатськи вина загалом ми полюбляли давно, але Чизай з них виділили для себе якось одразу. Тільки не завжди його було можливо знайти в крамницях України. В одному магазі Запоріжжя нас запевняли, що таке вино загалом не продається в Україні, годі й шукати (якісь космонавти ;=) 
Однак, якщо дуже хочеться, то завжди знайдеш можливість купити улюблені вина! Користуйтесь, якщо не знали =)

Так, напередодні травневих свят, з сайта Чизай ми отримали запрошення відвідати підприємство під час Свята днів Відкритих дверей. 

З цікавою програмою, з дегустацією, розповідями спеціалістів про виробництво, з можливістю побачити виноградники і, нарешті, щоб вживу доторкнутися до пляшок, обираючи собі вино з великого асортименту і будуючи на нього плани...

Дегустація вина, розваги, конкурси на пленері...

Травневе Закарпаття. Частина 1

"Найприємніше в поїздках - це те, що в них тебе оточує одноразовий світ, - казав Чак Паланік в своєму "Fight Club", - Поселяєшся в номері готелю і знаходиш там одноразове мило, одноразові пакетики з шампунем..."

Продовжу від себе: мандруючи навіть на недалеку відстань і навіть на пару днів, зустрічаєш масу незнайомих тобі людей, міняєш оточення, середу існування. І цей одноразовий світ дозволяє забути тобі хто ти, які в тобі були турботи, клопоти, справи... Допоки ти мандруєш, ти поза всім цим, ти забуваєш про це. Ти тимчасово інша, в іншому світі. Це незвичайне почуття допомагає віддалитися від своєї особистої сірої повсякденності і побачити себе та тих, хто поряд, іншими очима... 

Цього разу рішення все кинути, зібрати речі та зірватися в свою маленьку мандрівку у нас зайняло якихось пів-години =) 

 * Адже попереду 4 вихідних, а в наших "палестинах" - жодного натяку на гарну теплу погоду (вважай, шашлично-пивасико-дачно-корисну)!

 * Набридло сидіти вдома вже підряд другій цикл свят (Великдень нас теж "прокатив" з погодою)!

 * Нас запрошував "Чизай" на щорічний "День відкритих дверей" 

 * Та просто - Хочуууу! Давно не їздили нікуди! Подаруйте мені це на прийдешній ДН! Мені більш нічого не треба! (ну так, увімкнула в собі вередливу примхливу жінку =)

Історія поряд

Вчора, 11 листопада, Польща відмічала своє головне свято - День Незалежності. 
Славутське відділення Спілки Поляків України теж відмічає це свято.

Наша родина сьогодні разом з іншими членами Спілки 
відвідала історичне місце в Славутському районі, 
пов'язане з кривавими подіями боротьби поляків за незалежність в період Польського Повстання 
(1863-1864 рр).

Літнє, прогульне. 2. Море

А ще цього літа було море. 
Наше, тепле, Азовське.
Шлях від нас - рівно 1000 км.
Навмисно поїхали через Вінницю, щоб побачити цікавинки цього гарного міста - світломузичний фонтан, якій є найбільшим в Україні та Європі. 
Ось, є трохи свого відео, милуйтесь та насолоджуйтесь й ви:

  

Дорогою до моря.

З Днем Соборності, Україно!

Вірю, що незабаром, ти знов станеш Єдиною, як і раніше!

Отже, вишила цього тижня чергову патріотичну футболку синочкові.


Знов, за схемою Інни Коваль. 

Багато в неї подібних дизайнів - стилізовані тризуби, козаки, написи... 


Але мені ось ця впала до ока, з мапою Єдиної країни - як раз до Дня Соборності.

Сорочка Зимова, з "вогником"

Прочитайте мене, прошу!..
Прочитайте про душу мою,
все відкрите для Вас ношу!..
І відразу в полотна стелю...

Все так просто - слова, слова...
Ви по них зрозумієте суть.
Що ж мудрити? Сама вода...
що з джерел її воду п'ють!

Все так видно зі слів, це - Я!

тут нема чого й шифрувать...

а Ви спробуйте вишиття,

ті орнаменти прочитать!..

Інна Залізнюк (19 листопада 2014р.)

Новорічними околицями

Вже багато років ми всією родиною сідаємо в автівку та починаємо відлік нового календаря з "привітання" вулиць міста, нашого лісу, дачі, околиць. Іноді доїжджаємо до сусідніх містечок, захопившись краєвидами.
Комусь це здасться дивним, але починаємо ми зі цвинтарів. Відвідуємо могилі рідних та близьких. "Вітаємось" з ними, кладемо квіти або запалюємо лампадки та дякуємо Всесвіту за те, що їх (могил) всього три - старенької бабусі Мана (з котрою мені пощастило познайомитись, коли коханий представляв мене своїй родині ще в 88-м році), старшого брата Мана (котрий загинув в автомобільній аварії майже 20 років тому) та нашої подруги, хрещеної Макара (котра не зуміла побороти смертельну хворобу). 
Цього року звернуло особу увагу на ту частину цвинтаря, де поховані Герої АТО, що мешкали в нашому місті. Їхні пам'ятники не оминеш поглядами - видно здалека. Підійшли, вшанували, прошепотіли: "Хай не стає більше таких ось могил під державними прапорами на наших кладовищах, нехай наші захисники зостаються живими та повертаються до домівок, до рідних":

Поїхали далі лісом.
Наша мета було цього року - знайти один, невідомий нам до цих пір, пам'ятник.  Отже, шлях проклали навпростець - крізь ліс і славнозвісні Голубі озера Славуччини. 
Є в нас таки рукотворні водойми, які утворились в наслідок людської діяльності - після розробки піщаних кар'єрів відкритим способом ще минулого століття.  Влітку - улюблене місце відпочинку городян та мандрівників з наметами (на автівках відпочивальників можна побачити номери різних регіонів України).
Але зараз, взимку, озера спали під льодом, а нас цікавило інше.
Ми проїхали арт. склади за огорожею з колючим дротом... луна минулої військової величі сесесера.... В'їхали в Національний природний парк "Мале Полісся".

 

Запали свічку

Ми часто скиглимо - усе у нас не так. 
П"єм каву з тістечком, помішуючи борщик. 
Сніжок в вікні, в дорозі Миколай, 
в думках Різдво й куті смачної горщик. 
В Голодоморі теж було Різдво, 
без крихти хліба, маківки, зернинки...
Лиш сніг в долонях, попіл у печі,
і в серці спечені до чорноти кровинки.
Я запалю свічу...
Я тихо помолюсь...
І ні на що не буду нарікати.
Є кава з тістечком, а у вікні сніжок. 
Чи можна більшого у долі вимагати?!

Кожен рік запалюємо - то свічку, то маленьку гасову лампу. Так ми робили і сьогодні.
В родині моїх предків теж булі жертви Голодомору - три тітки, старші сестри батька. І нехай це було на Кубані в 33-му. Я пом'яну і ці безневинні жертви, і всіх померлих страшною смертю в моїй Україні. 
І нехай воздасться країні-спадкоємиці злочинного терору за всі численні жертви!

ОленоМоновське (від Покемонової з ФБ)

Я це роблю дуже рідко, але тут не втрималась. Дуже співпадає з моїми світовідчуваннями.
Отже, знайомтеся, хто ще не мав задоволення читати влучні, гострі, часто жартівливі, іноді отруйні - політичні і не дуже, волонтерськи і просто "за жість", пости Олени 

"Вспомнила вот тут внізапна девяностые, когда вокруг была неопределенность, веселый молодой голод, бандитос и тараканы, как устраивали мы целым подъездом "день смерти таракана"
За неделю до предполагаемого события на подъездной двери вывешивалось объявление, в котором назначалась дата тараканоцида. И в назначенный день весь подъезд с дружным злорадным хохотом травил подлых инсектов. Что в это время творилось в подъезде, не поддавалось описанию. Все стены, потолки и лестничные марши были залеплены тараканобеженцами. Они широкими лентами вытекали из квартир, с котомками, чадами и домочадцами, в панике шевелили усами и пучили глаза в ужасе, метались по ступенькам в тщетной надежде найти укрытие, доброе слово и корку хлеба. Но со всех сторон были только ледяной ветер, презрение, дихлофос и мелки "Машенька". Некоторые тараканы с альпинистской сноровкой пытались мигрировать по наружной стене дома, однако из окон их тоже встречала зловонная ядовитая струя. После такой жесткой зачистки подъезд был избавлен от насекомых как минимум на год.
Я это к чему сейчас, собственно. Как всегда, к аллюзиям.
Такого массового нашествия в комментарии поцелованных в пупок путиным я не помню с самого начала Майдана. Потому что со всех сторон у них дихлофос. Потому что тапок уже практически навис на хитином. Потому что неопределенность и страшно. Некоторые не поменяли модель поведения и с привычным наглым упорством прут в щели, надеясь сразу же поселиться в хлебнице и насрать по углам. Некоторые, которые хитрее и изобретательные, заклеили поцелованные пупки пластырем телесного цвета, чтобы незаметно было путинского тавро, и затянули песню "нумыжэродственники". Некоторые просто мечутся без всяких там моделей и не знают, что делать.
Я скажу вам, что делать — идите нахуй
Свои поцелованные пупки можете выжечь паяльником. Еще и за то, кстати, что те мои друзья из Зазеркалья, которых немало и в реальной жизни, и в вирте, сохранившие рассудок и совесть, вынуждены терпеть мои оголтелые русофобские посты, которые сыпятся из меня в последнее время, как горох из дырявого решета. Некоторые не выдержали и ушли, многие остались. Потому что они знают, что эта история не про них.
И я очень надеюсь, что доживу до того момента, когда в моей ленте останутся посты только про собак, шмелей и розы
А пока война и все мы в ней солдаты"

Без слів...

Не те, щоб слідкую за новинами з Масковіїї (це для мене давно не цікаво), - то мені їх наше ТБ розповіло. Вже нічому не дивуюсь, зовсім не обурюсь тому, що там відбувається і як реагують на різні події расіяни. Інколи, коли все ж чую якісь новини звідти і за старою звичкою намагаюсь їх зрозуміти, ловлю себе на думці, що така моя цікавість - на кшталт споглядання за душевно хворими. Отже, я не лікар, щоб цікавитись та аналізувати, а звичайні виховані люди за подібними хворими не споглядають з дозвільної цікавості.
Але сьогодні я вкотре за час російської агресії зрозуміла, що ті душевно хворі не на жарт особисто для мене є небезпечні. Як ще можна розцінювати таки заяви?  Це при наявності ось такого закона.
Так й кортить мені зробити заяву на кшталт:
"путен, у тебя большие проблемы с логикой (в чем уже давно никто в мире не сомневается, кроме твоих граждан) я не твой соотечественник! Я не нуждаюсь в твоей защите и покровительстве (не дайбох!) Младенцы не могут выбирать место рождения. Однако, по мере взросления, каждый может выбрать место проживания и гражданство. Я осознанно в 17 лет выбрала своей новой родиной Украину и со временем получила гражданство той страны, которой сейчас горжусь. Я - украинка! Забудь обо мне и моем существовании! Позаботься о своих гражданах, если ты на это способен, конечно."

Першою реакцією було так і зробити, розшарити цю заяву в ФБ, закинути на руськомовні сайти, відіслати своїм родичам, однокласникам та знайомим туди...
Але я не стала цього робити, вже знаючи гебельсівський талант багатьох деячів (які за звичкою ще називають себе журналістами) і звичну реакцію пересічного люду на все, що не піддається їхньому розумінню: "Ви всьо врьоті!"
Тому я просто йду своїм шляхом - я зрікаюсь всього руського, я вивчаю мову СВОЄЇ країни, я всюди намагаюсь нею послуговуватись (особливо в Мережі і на людях), я вивчаю історію СВОЄЇ країни, її культуру, я знайомлюсь з визначними місцями та пам'ятками СВОЄЇ країни, я пізнаю традиції СВОЄЇ країни, я читаю літературу СВОЄЇ країни, я навіть навчилася лаятись на мові СВОЄЇ країни! Нарешті, я народила та виховую для неї двох українців-патріотів.
І нехай хтось після цього мені доведе, що я їхній "саатєчествєннік"!
Світлина для душевної рівноваги - те, що бачу за вікном:

Пам'ятаємо. Перемагаємо

"Дорогий солдате, дякую за перемогу! Ти – герой! … 
Куди ти пішов? У рай? Вертайся! 
У нас тут країну відбирають! 
Ти тоді переміг, і зараз переможеш. Допомагай нам, будь ласка!"
Андрій, 5 клас

Так зараз в уявних листах звертаються діти до своїх дідів та прадідів - ветеранів Другої Світової Війни. Минуле не забути та його і не можна забувати заради майбутнього.

А я в ці дні просто дістала дідові нагороди, вставила їх нарешті в рамку і поставила її на видне місце в домі. 
Нагороди дісталися мені від діда Петра Андрійовича Горбатенка, в родині якого я народилася і виросла на Кубані. Він воював до 1943 року, звільняв від загарбників рідний Кавказ, дійшов до України, там був тяжко поранений (ампутували ногу). Це частина його бойових нагород, які ми з рештою онуків-правнуків розподілили між собою. Нечищені, темні... Не стала нічого з ними робити. Це пам'ять.
Ще добре пам'ятаю  двох своїх дідів-фронтовиків - діда Ваню (маминого отця), Івана Сергійовича Пономаренка, та її діда (мого прадіда), Сергія Пономаренка. Багато часу в дитинстві проводила у них на хуторі біля колгоспних ланів та річці...
Так. Обидва мої діди та один прадід пройшли війну і повернулися з неї. Всіх їх я добре пам'ятаю. Ніхто з них ніколи і нічого нам, внукам, не розповідав про неї. І ніколи вони не любили це "свято". Зараз я дуже добре розумію чому...
Сьогодні ми та наші діти відзначаємо в Україні день Пам'яті та Примирення, день Перемоги над нацизмом. 
Гірки дати. Особливо гірки вони є в ці дні. Тим більш ми цінуємо зараз своє мирне життя тут та свободу від всіляких "измів" - фашизму, нацизму, комунізму. І не втомлюємося дякувати за це і ветеранам Другої світової війни, і сьогоднішнім нашим захисникам в зоні АТО на Сході.
Сьогодні побували в школі, де наші другоклашки підготували нам урочисту програму. Згадували війни в Україні... ці страшні війни на нашій українській землі... нова історія пишеться! =(

Правнуки та праправнуки однієї війни та вони ж - діти другої... 
Будь проклятий фашизм у всіх своїх проявах! 
Нехай наші діти скоріше дочекаються миру та злагоди в рідній країні!

Коралі з дукачами. Панські забаганки

Ну... не зовсім панські, і не зовсім забаганки -)
Звичайні такі прикраси українських дівчат і жінок, що носились ними в Україні якихось 100 років тому. Про ці прикраси багато є інфи в Неті, не стану тут її передруковувати, прогуляйтеся самі (там є багато цікавого). 
Як й рушники, вишиті сорочки, скатертини, таки прикраси передавалися в родинах з покоління в покоління.
Коли я гостро стала ідентифікувати себе з Україною (десь з 2005 р.), я попервах дуже журилася, що за визначенням не маю такої собі скрині з "багатствами" - родових рушників, сорочок з історією... а потім ще узнала про цей елемент етнічного костюма українки.
Але ж чого журитися? Не має? - то треба створити ту скриню! А то діточки колись спитають =)
Рушників та сорочок там вже є декілька. Навіть одну лляну крайку сама створила.  Справа за прикрасами!
Багато милувалася давніми світлинами прикрас, музейних експонатів, надихалася роботами Роксоляни Шимчук, моніторила "ринок" коралів в Україні, їхні види, походження та різноманітність (а також вартість((
Хотілося собі таки прикраси, щоб дійсно стали варті тієї "скрині", що створюю для передавання наступним поколінням (доньці, сину, майбутнім онукам). 

Отже, було зібрано все срібло (що роками нами не носилось, набридло або зламалось), 
було обрано декілька файних монет зі власної колекції та були придбані 3 низки індійських круглих коралів (D 0,8 мм і 1,0 мм), 
від ювеліра додались камінці (темно-зелений опал та крупні фіанити).

Вишиття як ліки

Сиджу я на НЕБІ й собі вишиваю!
І так розумію, що це лиш спасає!..
І тішить сьогодні, загоює рани,
Що злоба у тому до мене не стане!..

Сиджу я на НЕБІ.. Й так хочеться впасти,
згоріти, струдитись! Так хочеться всіх їх
покрити узором, що буде бронею
від вражих оковів.

...Але сиджу ж я на НЕБІ! Й собі вишиваю...
Собі - не собі? Для рідного краю!
                                           

                                           Інна Залізнюк

Цю наволочку з вишивкою довго не показувала. Вона для мене стала особливою, бо її вишивання було для мене як ліки від сьогодення, як своєрідна реабілітація в наші непрості для країни дні і місяці.

Вишивалась довго, з перервами між іншими проектами. Часто - крізь сльози безсилля щось змінити, жаху всієї цинічності і підлості сусіда і усвідомлення безповоротності минулого.

Наволочка й тепер продовжує лікувати мою душу, і я не даю їй жодних шансів лежати в шафі. Застиляю її то на ліжко Макара, то на наше ліжко. 

Вишивала на вітчизняній канві 18 ct. по схемі з журналу "Українська вишивка".

Нитки - Гамма, Ariadna, ПНК ім.Кірова.

Щоб пошити наволочку, до вишитого мотиву додала бавовняного набивного сатину сніжно-білого кольору.

Прала вже декілька разів, не линяє, перевірено.

А подивіться, як мої кохані чоловіки солодко умостилися на цієї подушці:

Треба ще одну (як мінімум) вишивати! 

Вже знаю яким орнаментом!

Без назви

Давно не відпускає мене один спогад мінулорічний... А за собою слідом тягне й тягне більш старіші спогади - вервечкою... 
Мабуть, треба виговоритись, треба озвучити хоч якось, тім більш, я впевнена, моя розповідь комусь може стати в нагоді, додасть сил і впевненості жити далі.

Це сталося ще влітку. Я тоді була у львівському шпиталі (так, коханому довелося там провести деякий час, але зараз мова не про нього). 

Отже, йшла собі подвір'ям від прохідної до лікарняних корпусів, коли раптом назустріч мені - очі! 
А потім я бачу понівечене обличчя молодого чоловіка. Потім помічаю - він в інвалідному візочку і без ноги. Позаду немолода жінка (мати?) допомагає, штовхає візочок.

Авжеж, я знала... якось внутрішньо я була готова саме тут зустріти щось подібне, але до такого, в реалі, напевно неможливо підготуватись... На той момент (серпень) на сході України вже були не просто поодинокі артобстріли нашої території агресором, - йшли справжні бойові дії. Були вже сотні смертей наших захисників -( Ще більше було поранень - руки, плечі, ноги... адже від них не рятують кевларові каски та бронежилети найкращого захисту...
Саме тоді в моїй голові пролетіло багато думок... про жалість до людини не стану... про біль і образу на землю, що мене породила, теж не стану - її для мене вже не існує... про тих недо-людей, з кім поряд росла, вчилася в школі, відпочивала в піонертаборах і на турбазах рідного Північного Кавказу, і для котрих я зараз - фашистська бандерівка, теж не буду, - вони для мене вже давно умерли... про обурення і ненависть?.. - все воздасться - не раніше, так пізніше, все кожному воздасться!

"Як тобі допомогти, захисник?" - запитувала я себе... "Чим я можу йому допомогти тепер? Чим?" - жалість незнайомки мужнього, але покаліченого чоловіка, напевно, образить. 
"Що я можу зробити? Що я можу зробити для них усіх - їх, понівечених, десятки - тільки в цьому шпиталі?" - потрібні слова не знаходилися, і візок повільно проїхав повз мене... 
Крізь ступор в моїй голові гарячково закрутилися думки - спогади про діда-ветерана війни - Петра Андрійовича Горбатенко. Він теж воював з фашистськими окупантами, тільки було це ще тоді, в 2-гу світову.
В 1943 р. війна для нього скінчилась - осколком снаряду йому відірвало ногу і знівечило кисть руки. Контужений, він попав у шпиталь. Було це десь на українській території (боюся помилитись, але чула від нього про 1-й Український фронт, тобто він міг захищати або Київ, або воювати десь поряд). Лікуватися після ампутації ноги (нижче коліна) і двох пальців руки его відправили вже додому, на Кубань.
Дід Петро й баба Ліда не дуже любили розповідати нам про ті часи, тому мої спогади засновані скоріше на здогадках і власних висновках.

Отже, життя тривало. 
Діду зробили протез. Він навчився пересуватися на своїй "третій" нозі (як він шуткував) і за допомогою палиці. Кожен рік він проходів реабілітацію у краснодарському шпиталі - ремонтував (або змінював) протез, лікувався від фантомних болів, до того ж влітку протез натирав мозолі, була потрібна спеціальна білизна-панчохи по сезону (тієї ж форми, як і його культя, тобто спеціально виготовлена). 
Незважаючи на інвалідність, він працював у колгоспі: будував глиняні та цегляні хати, клав груби станичникам (пам'ятаю, ще в 70-ті до нього стояла черга на "печку" від діда Петра). Виховував сина, мого дядька (він народився ще до війни). В 45-му, влітку, родився їх молодший син - мій отець. 

В станичному парку на якесь свято

Пізніше, з синами, дід поставив будинок, в якому я й виросла.
В моїй родині було немале господарство: велике подвір'я, де кожен рік бігали десятки курей, качок, стояли клітки з кроликами, нутріями, баз для свиней. А ще був наділ землі - десь 70 соток саду, винограднику й городу. 
Всім цім господарством командував та займався дід Петро (а ми всі виконували його розпорядження)).

Пам'ятаю, що часто поросята прогризали =) дошки своїй загородки та збігали на волю - на подвір'я до курей. Авжеж, дід зі своєю ногою не міг їх піймати (отець на роботі, а поросята курей та циплят ганяють)). Ми з бабою та сестрою намагалися допомогти. Не завжди виходило і тоді діду рвався терпець, він, ледве стримуючи при нас матюки, кричав на весь двір бабці: "Їїиии-х, собаки, штоп ви повиздихали, - так-так, говірка в нас на Кубані була такою, - Мать, неси ружжо, щас я их..!" Бабка починала його сварити: "Совсем здурив, старий! Шо удумал, га?!" Поросята десь верещали, а ми дружно умовляли діда йти обідати, або відпочити =)


Будинок наш стояв на березі річки Зеленчук, де плавало багато риби =) А дід завжди був затятим рибалкою. Ми мали свій човник і дід Петро майже круглий рік у вільний від господарства час плавав, ловив велику рибу: щуку, окуня, карася, сазана, товстолоба й плотву (цю - для курей, качок та котів).
Інколи на канікулах і я плавала з ним, допомагала. А взимку, коли на річці ставав лід, човен сохнув на березі, а ми з дідом плели рибацькі снасті - для його риболовлі та на продаж.
Восени, по закінченню городньої роботи дід в'язав віники на продаж...

Я пам'ятаю діда завжди за роботою. Навіть, коли він вже був один (баба  Ліда померла, дід сильно здав), я приїхала додому відгуляти з ріднею весілля, дід й тоді примудрився допомагати нам готувати весільний стіл - чистив часник для закусок (гостей у нас було багато - більше сотні людей) та підбивав до сусідок-кухарок...
То були майже останні мої спогади про діда.

Він прожив довге життя, майже не хворів.
Нікого з родини не обтяжував, не скаржився. Помер за пару місяців після народження своїй першої правнучки (нашої доньки Аріни). Встиг потримати її в руках перед тим, як я поїхала з нею до чоловіка, в Одесу (де ми з Маном жили та навчалися тоді).

Для чого я все це писала? 
Кому потрібні ці спогади про давні часи?
Я сподіваюсь, а раптом?.. Раптом той, незнайомий мені чоловік в інвалідному візку... або інший... багато інших -(... вони, їх матері, дружини, сестри, доньки прочитають ці мої спогади, - ні тільки сеанси у психолога, ні тільки допомогу реабілітолога чи волонтера, а ще й ці спогади простої жінки, - і зрозуміють, що життя таких чоловіків не закінчується, воно триває!
Воно може бути повним, довгим і щасливим! 
Все залежить від них самих і їхніх близьких.
Тримайтеся, наші воїни, наші захисники!
І спасибі вам за те, що ви бороните нашу Україну!

Від Варвари до Маланки...

... вишивалось мені пречудово і святково!
Встигла виконати перше замовлення в новому році:

Надія, нехай гарно служить!

Обкладинка для паспорта вишивалась на новому льоні (він більш цупкий, мені сподобався в роботі).

А ще в ці дні саме на Варвару, покровительку вишивальниць, я розпочала нову сорочку.
І ось, як раз до цих Свят закінчила вишивку:

Торбинки до дня Св.Миколая

Не прості торбинки.
Ці торбинки шились саме для наших місцевих хлопців, що воюють зараз в зоні АТО.

...Ви що ж думаєте, що сурові воїни, ці мужні і серйозні чоловіки, не хочуть Свята у ці грудневі дні? - ще й як хочуть! І символічні подарунки у таких торбинках з енергетичними цукерками-смаколиками, з цигарками та ще чимось приємно-корисним (волонтери і спонсори зараз над цім трудяться) їм зараз аж ніяк не зашкодять, а навіть навпаки - додадуть сили, терпіння та мужності вистояти і подолати ворога -)
Тому я наряду з іншими жінками долучилась до виготовлення торбинок до дня Св.Миколая для наших 240 солдатів зі славуччини. Кожна з нас шиє свої мішечки, виходячи з фантазії, можливостей, матеріалів і навичок.

Отже, мій стос торбинок спочатку довго народжувався  в голові (як і належно)), потім варто було підійти до коробок з тканинами... і робота сама закипіла:

Макар теж долучився до доброї справи -
вивертав кожен мішечок і розправляв своїми вправними пальчиками всі куточки

(бачите який він відповідальний і серйозний?):

Ну і нарешті, те що вийшло в результаті:

 25 торбинок - всі різні, кожен особливий, все шилося з добрими побажаннями:

Нехай наші хлопці повертаються з Перемогою та живими-здоровими!