Одежинки для підручників

Приводів зробити такі обкладинки накопичилося багато:
- на рідкість невдала покупка комплекту обкладинок на поточний навчальний рік (якість - тьху!)
- N-на кількість накопичених та неоформлених дрібних вишивок-віддихалок
- тяга до функціональності своїх робот
- бажання зробити подарунок своєму дорогому хлопчиськові, тому що у нього ...

З котячого

...ну ще трошечки!


Бо зовсім забула показати свою давню роботку - милого котика, що вишивала ще влітку, 
а зібрала до купи аж під Новий рік.

Ось такий він, рибожер ;)

Надихалася журналом "Українська вишивка"

 Наразі цей кош гарно прикрашає мій туалетний столик =)

Кіт в законі

Пам'ятаю і про криваву рану на Сході моєї країни, і про річницю окупації Криму,  і про Надію Савченко, і про вбивство Бориса Немцова... 
Все пам'ятаю і нічого не пробачаю.
Але не хочу зараз тут рефлексувати. 
Ось сьогодні не хочу.
Зараз буде мімімішно, тому що - Всесвітній День кота!
Тому покажу світлини за декілька місяців його життя у нас.
Отже
1. Собакін гуляє:

Сорочка "Для коханого"

Так, сьогодні особливий день - я хвалюся подарунками. Подарунок для мене я вже показала в попередній публікації, черга - показати мій подарунок коханому.
Так склалося, що він же виявився й подарунком на його уродини (що були наприкінці грудня)... що поробиш? коли вийшло його "спіймати", тоді й вітаю =) 
Памятаєте, Тут я хвалилася закінченням вишивання? Ось то й була майбутня сорочка для Мана.

Коралі з дукачами. Панські забаганки

Ну... не зовсім панські, і не зовсім забаганки -)
Звичайні такі прикраси українських дівчат і жінок, що носились ними в Україні якихось 100 років тому. Про ці прикраси багато є інфи в Неті, не стану тут її передруковувати, прогуляйтеся самі (там є багато цікавого). 
Як й рушники, вишиті сорочки, скатертини, таки прикраси передавалися в родинах з покоління в покоління.
Коли я гостро стала ідентифікувати себе з Україною (десь з 2005 р.), я попервах дуже журилася, що за визначенням не маю такої собі скрині з "багатствами" - родових рушників, сорочок з історією... а потім ще узнала про цей елемент етнічного костюма українки.
Але ж чого журитися? Не має? - то треба створити ту скриню! А то діточки колись спитають =)
Рушників та сорочок там вже є декілька. Навіть одну лляну крайку сама створила.  Справа за прикрасами!
Багато милувалася давніми світлинами прикрас, музейних експонатів, надихалася роботами Роксоляни Шимчук, моніторила "ринок" коралів в Україні, їхні види, походження та різноманітність (а також вартість((
Хотілося собі таки прикраси, щоб дійсно стали варті тієї "скрині", що створюю для передавання наступним поколінням (доньці, сину, майбутнім онукам). 

Отже, було зібрано все срібло (що роками нами не носилось, набридло або зламалось), 
було обрано декілька файних монет зі власної колекції та були придбані 3 низки індійських круглих коралів (D 0,8 мм і 1,0 мм), 
від ювеліра додались камінці (темно-зелений опал та крупні фіанити).

Вишиванка "Мамин оберіг"

Ревізія серед моїх публікацій в блозі несподівано виявила, що я якось забула показати вам свою першу вишиванку.

Вишиття як ліки

Сиджу я на НЕБІ й собі вишиваю!
І так розумію, що це лиш спасає!..
І тішить сьогодні, загоює рани,
Що злоба у тому до мене не стане!..

Сиджу я на НЕБІ.. Й так хочеться впасти,
згоріти, струдитись! Так хочеться всіх їх
покрити узором, що буде бронею
від вражих оковів.

...Але сиджу ж я на НЕБІ! Й собі вишиваю...
Собі - не собі? Для рідного краю!
                                           

                                           Інна Залізнюк

Цю наволочку з вишивкою довго не показувала. Вона для мене стала особливою, бо її вишивання було для мене як ліки від сьогодення, як своєрідна реабілітація в наші непрості для країни дні і місяці.

Вишивалась довго, з перервами між іншими проектами. Часто - крізь сльози безсилля щось змінити, жаху всієї цинічності і підлості сусіда і усвідомлення безповоротності минулого.

Наволочка й тепер продовжує лікувати мою душу, і я не даю їй жодних шансів лежати в шафі. Застиляю її то на ліжко Макара, то на наше ліжко. 

Вишивала на вітчизняній канві 18 ct. по схемі з журналу "Українська вишивка".

Нитки - Гамма, Ariadna, ПНК ім.Кірова.

Щоб пошити наволочку, до вишитого мотиву додала бавовняного набивного сатину сніжно-білого кольору.

Прала вже декілька разів, не линяє, перевірено.

А подивіться, як мої кохані чоловіки солодко умостилися на цієї подушці:

Треба ще одну (як мінімум) вишивати! 

Вже знаю яким орнаментом!

Без назви

Давно не відпускає мене один спогад мінулорічний... А за собою слідом тягне й тягне більш старіші спогади - вервечкою... 
Мабуть, треба виговоритись, треба озвучити хоч якось, тім більш, я впевнена, моя розповідь комусь може стати в нагоді, додасть сил і впевненості жити далі.

Це сталося ще влітку. Я тоді була у львівському шпиталі (так, коханому довелося там провести деякий час, але зараз мова не про нього). 

Отже, йшла собі подвір'ям від прохідної до лікарняних корпусів, коли раптом назустріч мені - очі! 
А потім я бачу понівечене обличчя молодого чоловіка. Потім помічаю - він в інвалідному візочку і без ноги. Позаду немолода жінка (мати?) допомагає, штовхає візочок.

Авжеж, я знала... якось внутрішньо я була готова саме тут зустріти щось подібне, але до такого, в реалі, напевно неможливо підготуватись... На той момент (серпень) на сході України вже були не просто поодинокі артобстріли нашої території агресором, - йшли справжні бойові дії. Були вже сотні смертей наших захисників -( Ще більше було поранень - руки, плечі, ноги... адже від них не рятують кевларові каски та бронежилети найкращого захисту...
Саме тоді в моїй голові пролетіло багато думок... про жалість до людини не стану... про біль і образу на землю, що мене породила, теж не стану - її для мене вже не існує... про тих недо-людей, з кім поряд росла, вчилася в школі, відпочивала в піонертаборах і на турбазах рідного Північного Кавказу, і для котрих я зараз - фашистська бандерівка, теж не буду, - вони для мене вже давно умерли... про обурення і ненависть?.. - все воздасться - не раніше, так пізніше, все кожному воздасться!

"Як тобі допомогти, захисник?" - запитувала я себе... "Чим я можу йому допомогти тепер? Чим?" - жалість незнайомки мужнього, але покаліченого чоловіка, напевно, образить. 
"Що я можу зробити? Що я можу зробити для них усіх - їх, понівечених, десятки - тільки в цьому шпиталі?" - потрібні слова не знаходилися, і візок повільно проїхав повз мене... 
Крізь ступор в моїй голові гарячково закрутилися думки - спогади про діда-ветерана війни - Петра Андрійовича Горбатенко. Він теж воював з фашистськими окупантами, тільки було це ще тоді, в 2-гу світову.
В 1943 р. війна для нього скінчилась - осколком снаряду йому відірвало ногу і знівечило кисть руки. Контужений, він попав у шпиталь. Було це десь на українській території (боюся помилитись, але чула від нього про 1-й Український фронт, тобто він міг захищати або Київ, або воювати десь поряд). Лікуватися після ампутації ноги (нижче коліна) і двох пальців руки его відправили вже додому, на Кубань.
Дід Петро й баба Ліда не дуже любили розповідати нам про ті часи, тому мої спогади засновані скоріше на здогадках і власних висновках.

Отже, життя тривало. 
Діду зробили протез. Він навчився пересуватися на своїй "третій" нозі (як він шуткував) і за допомогою палиці. Кожен рік він проходів реабілітацію у краснодарському шпиталі - ремонтував (або змінював) протез, лікувався від фантомних болів, до того ж влітку протез натирав мозолі, була потрібна спеціальна білизна-панчохи по сезону (тієї ж форми, як і його культя, тобто спеціально виготовлена). 
Незважаючи на інвалідність, він працював у колгоспі: будував глиняні та цегляні хати, клав груби станичникам (пам'ятаю, ще в 70-ті до нього стояла черга на "печку" від діда Петра). Виховував сина, мого дядька (він народився ще до війни). В 45-му, влітку, родився їх молодший син - мій отець. 

В станичному парку на якесь свято

Пізніше, з синами, дід поставив будинок, в якому я й виросла.
В моїй родині було немале господарство: велике подвір'я, де кожен рік бігали десятки курей, качок, стояли клітки з кроликами, нутріями, баз для свиней. А ще був наділ землі - десь 70 соток саду, винограднику й городу. 
Всім цім господарством командував та займався дід Петро (а ми всі виконували його розпорядження)).

Пам'ятаю, що часто поросята прогризали =) дошки своїй загородки та збігали на волю - на подвір'я до курей. Авжеж, дід зі своєю ногою не міг їх піймати (отець на роботі, а поросята курей та циплят ганяють)). Ми з бабою та сестрою намагалися допомогти. Не завжди виходило і тоді діду рвався терпець, він, ледве стримуючи при нас матюки, кричав на весь двір бабці: "Їїиии-х, собаки, штоп ви повиздихали, - так-так, говірка в нас на Кубані була такою, - Мать, неси ружжо, щас я их..!" Бабка починала його сварити: "Совсем здурив, старий! Шо удумал, га?!" Поросята десь верещали, а ми дружно умовляли діда йти обідати, або відпочити =)


Будинок наш стояв на березі річки Зеленчук, де плавало багато риби =) А дід завжди був затятим рибалкою. Ми мали свій човник і дід Петро майже круглий рік у вільний від господарства час плавав, ловив велику рибу: щуку, окуня, карася, сазана, товстолоба й плотву (цю - для курей, качок та котів).
Інколи на канікулах і я плавала з ним, допомагала. А взимку, коли на річці ставав лід, човен сохнув на березі, а ми з дідом плели рибацькі снасті - для його риболовлі та на продаж.
Восени, по закінченню городньої роботи дід в'язав віники на продаж...

Я пам'ятаю діда завжди за роботою. Навіть, коли він вже був один (баба  Ліда померла, дід сильно здав), я приїхала додому відгуляти з ріднею весілля, дід й тоді примудрився допомагати нам готувати весільний стіл - чистив часник для закусок (гостей у нас було багато - більше сотні людей) та підбивав до сусідок-кухарок...
То були майже останні мої спогади про діда.

Він прожив довге життя, майже не хворів.
Нікого з родини не обтяжував, не скаржився. Помер за пару місяців після народження своїй першої правнучки (нашої доньки Аріни). Встиг потримати її в руках перед тим, як я поїхала з нею до чоловіка, в Одесу (де ми з Маном жили та навчалися тоді).

Для чого я все це писала? 
Кому потрібні ці спогади про давні часи?
Я сподіваюсь, а раптом?.. Раптом той, незнайомий мені чоловік в інвалідному візку... або інший... багато інших -(... вони, їх матері, дружини, сестри, доньки прочитають ці мої спогади, - ні тільки сеанси у психолога, ні тільки допомогу реабілітолога чи волонтера, а ще й ці спогади простої жінки, - і зрозуміють, що життя таких чоловіків не закінчується, воно триває!
Воно може бути повним, довгим і щасливим! 
Все залежить від них самих і їхніх близьких.
Тримайтеся, наші воїни, наші захисники!
І спасибі вам за те, що ви бороните нашу Україну!

Від Варвари до Маланки...

... вишивалось мені пречудово і святково!
Встигла виконати перше замовлення в новому році:

Надія, нехай гарно служить!

Обкладинка для паспорта вишивалась на новому льоні (він більш цупкий, мені сподобався в роботі).

А ще в ці дні саме на Варвару, покровительку вишивальниць, я розпочала нову сорочку.
І ось, як раз до цих Свят закінчила вишивку:

Різдвяний Вертеп

Рівно рік тому я спокусилася привабливим проектом у Олі - вишивкою Вертепу.
І ось тепер по закінченні терміну можу сказати - я дуже задоволена результатом! Милуйтеся:

Спасибі Олечці, організатору Спільного відшиву. За її терпіння і організацію нас, вишивальниць, - різних за характерами, за швидкістю вишивання, за доступом до Мережі, ...за відповідальністю до справи, в решті решт =)

І спасибі моєму синочку Макару, який не давав мені "благополучно забути" про проект і підстьобував мене, тикаючи пальчиками в картинки на моніторі: 

 - Мамо, а ти вже цю фігурку вишила? 
 А цю коли?.. 
=) 

І мама старалася, слухняно відкладала свої поточні великі проекти, перезапялювала тканини і за тиждень, по-швидкісному, відшивала чергову фігурку. 

Зараз Вертеп - справжня окраса всього новорічне-різдвяного оздоблення квартири.

Тепер справа за малим - зшити текстильну коробку для зберігання Вертепу. Ну про це - в майбутніх постах.
А ось яка Шопка на Майдані нашого міста зараз: